Національна академія наук україни інститут історії україни

Чем больше наука ангажирована политикой, чем беднее и од-

туальні виклики переплітаються з моральними дилемами, ідеоло-

ностороннее международные контакты, чем более историки «ле-

гічні конструкти вступають в суперечність з науковими метода-

нивы и нелюбопытны», чем сильнее собственные комплексы, в

ми, а культурні контексти настільки тісно переплітаються з полі-

том числе воплощенные в этнических стереотипах, – тем прочнее

тичною кон’юнктурою, що найсумлінніший дослідник може опи-

и востребованнее этноисториографические стереотипы. Но, увы,

нитися там, де він менше за все хотів би себе бачити.

тем меньше места для науки.

Зрештою, дослідження образу Іншого традиційно було доменом

Скажу, что те оценки, которые позволил себе высказать я, яв-

антропологів, культурологів, етнографів і мало цікавило істори-

ляются моим личным восприятием ситуации. И я готов признать,

ків, принаймні на радянських просторах, тому сама тема є для

что эту ситуацию другие мои российские коллеги вполне могут

них сама по собі свого роду інтелектуальним Іншим. Звернення до

видеть и по-иному. Точно также как я и уверен, что украинские

неї саме істориків стало вкрай необхідним саме тоді, коли історіо-

и польские, и белорусские участники конференции, тоже будут в

графія активно включилася в процес розбудови національної іден-

основном придерживаться своего собственного взгляда и может

тичності на пост-радянському та пост-комуністичному просторі,

быть если представительство страны будет насчитывать более чем

коли розпочалися процеси, які можна узагальнити під гаслом

одного ученого также разойдутся во мнениях. В моем случае та-

«націоналізація історії» і коли наслідки цих процесів стали над-

Націоналізація історії була складовою і чинником процесу роз-

. .

паду комуністичної системи та СРСР наприкінці 1980-х – почат-

ми в країнах «соціалістичного табору» та республіках СРСР. В

перших існували власні історіографічні традиції, які в комуні-

стичні часи подекуди відносно безконфліктно співіснували з офі-

ційною історіографією (йдеться принаймні про ті, які не входили

. (. )

у відкритий світоглядний конфлікт з панівною ідеологією), в

останніх ці традиції в кращому випадку негласно вмонтовували-

. .

ся в офіційний канон, в гіршому — потрапляли до сфери заборо-

неного. Після краху комунізму відбулося тотальне повернення до

Говорити і писати про образ Іншого, його функції, інструмен-

національних історіографічних шкіл, яке у свою чергу актуалізу-

тальне (прикладне) значення в контексті становлення і функціо-

вало і проблематизувало питання про визначення власного націо-

нування національних історій може бути досить невдячним зав-

нального «я» та окреслення образу Іншого.

данням для історика. З одного боку — предмет чи тема є на-

Процес «націоналізації» історії означав не лише пошук та кри-

стільки очевидними і зрозумілими, що виглядають надто еле-

сталізацію власної національної ідентичності, але й ідентифіка-

ментарними для того, хто шукає інтелектуальних викликів: ло-

цію тих, хто мав бути виведений за рамки «своєї» уявленої націо-

гіка побудови національного історичного наративу вимагатиме

нальної чи етнічної спільноти. Етнічні і культурні індикатори

застосування методу іншування, а сам цей метод є доволі неви-

цілком природно слугували засобом «іншування» як для профе-

багливим і до певної міри нецікавий як інтелектуальне явище.

сійних істориків, так і для політиків та ідеологів. Формування об-

Визначення власного національного «Я» чи «Ми» вимагає тво-

разу етнічного чи культурного Іншого стало невід’ємною части-

рення образів Інших, які зазвичай відрізняються у негативний


    		•